Неоголошена війна на сході України забрала не одне життя. І це – протиприродно, коли гинуть ті, яким би ще жити і жити, займатися улюбленою справою, кохати, ростити дітей. Його життя нагадує політ птаха, обірваного під час злету. Він радувався б життю, робив добро людям, прикрашав би своєю працею землю, яку так любив, вірно служив кордону Вітчизни. Та воєнна загроза з боку Росії зламала не лише його мирні плани, а й долі тисяч людей.

Військовий обов’язок покликав старшого солдата Могилів – Подільського прикордонного загону Павла Дмитренка та його товаришів з мобільної прикордонної застави виконувати бойове завдання з охорони державного кордону в Луганську область. На оборону та захист пункту пропуску «Довжанського» Павло Дмитренко прибув у складі мобільної застави наприкінці червня 2014-го. Потрібно було за будь-яку ціну утримати контроль над «Довжанським», через який бойовики та російські війська мали б можливість поповнюватися технікою, продовольством, живою силою, збільшуючи свою військову міць.

За словами бойових побратимів, у важких фронтових умовах він проявив себе сміливим бійцем, напрочуд стійким і цілеспрямованим, свято вірив у перемогу над тими, хто приніс біду на нашу землю: «Одного дня нам довелося відстрілюватися від «сепарів». Паша, як умілий кулеметник, півгодини тримав оборону. Коли у нього закінчилися патрони, він миттєво побіг до місця, де можна було поповнити бойовий запас. Кулі літали над ним, а він не побоявся бути вбитим чи пораненим. Ми тоді виграли бій!».

Спекотний липень 2014-го року. З території Росії бойовики щодня нещадно обстрілювали позиції українських прикордонників. 27 липня - найдраматичніший день для захисників кордону. Того дня ворожий обстріл тривав близько п’яти годин. За це час вороги випустили по пункту пропуску понад 250 снарядів, а їхня застава отримала чотири «200-х» та два «300-х»….Серед загиблих був і старший солдат Павло Дмитренко. За одну мить батьки втратили сина, дружина – чоловіка, а Україна захисника…

Народився Павло Петрович Дмитренко 10 серпня 1970 року у мальовничому подільському селі Джурин Шаргородського району, що на Вінниччині. Закінчив загальноосвітню школу, згодом навчався у Михайлівському професійно-технічному училищі на водія-тракториста. Від батьків Ганни Іванівни та Петра Антоновича перейняв любов до землі та людей, які її плекали. У 1987 році був призваний до армії, де гартував свій характер та кращі чоловічі якості – витривалість, мужність і силу духу. Служив за кордоном - у групі радянських військ в Німеччині.

По поверненні зі строкової працював у місцевому колгоспі трактористом. У 1999 році колективне господарство розпалося. Павло, як і десятки його односельців, залишився без засобів існування. Саме тоді проводився набір на військову службу за контрактом до Могилів-Подільського загону і молодий чоловік вирішив стати прикордонником. Його знання автомобільної техніки знадобилося у службі: він знав, як відремонтувати той чи інший вид техніки, часто-густо, як кажуть, даючи машині другий шанс. Працелюбний, скромний, доброзичливий… Перелік найкращих якостей Павла можна продовжувати. Таким він запам’ятався друзям, товаришам, бойовим побратимам. Це була людина високої моралі та порядності! Кожному, не вагаючись, йшов на допомогу. За що не брався, виконував бездоганно, не любив пустослів’я. За життєвий девіз мав проникливі слова, які характеризували його як людину, котра всім серцем любила рідну землю: «Дай Бог, щоб сонце світило, йшли дощі та земля родила».

Він був гарним сім’янином, маючи «золоті» руки, увесь час щось майстрував, лагодив. Не боявся ніякої роботи! Будинок, у якому проживала його родина, відновив власноруч. У вільний час разом з дружиною Русланою доглядав квіти біля Полкового храму, які, розцвітаючи навесні, щоразу нагадують про відважного воїна - життєлюба Павла Дмитренка.

Доля відміряла захиснику Батьківщини - прикордоннику Павлу Дмитренку трохи більше сорока літ. Від рук підступного ворога загасло його земне життя, але незгасною залишається пам'ять про воїна-патріота, який віддав життя за те, щоб Україна жила в мирі. Одного разу він прийшов у сні до своєї дружини. Як зазначає Руслана Михайлівна: «Сон, як кажуть, наяву: стоїть посеред хати – гарний, молодий, усміхнений. Я до нього: «Ти ж помер, Павле!». А він у відповідь: «Ні, я – живий! Я – на війні і, поки житиму, буду бити ворога! З поля бою піду разом з останній воїном!». Перебуваючи в рядах Небесної гвардії, Павло Дмитренко та інші полеглі воїни, є нашими Ангелами – Хранителями. Вони оберігають нас, живуть у наших спогадах, у наших серцях, у добрих справах, що залишили по собі… Продовжив прикордонну справу Павла Дмитренка і його син – Олексій. Служить нині на посаді фельдшера оперативно-бойової прикордонної комендатури Могилів-Подільського прикордонного загону.

Похований старший солдат Павло Дмитренко 30 липня 2014 року у рідному селі. Увічнили його славне ім’я в пам’ятній стелі, що возвеличується в центрі Джурина.

Ім’я воїна-прикордонника Павла Дмитренка занесене до Меморіалу шани міста Могилева-Подільського та до Меморіалу загиблим прикордонникам Могилів-Подільського загону. 2017 року йому посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин міста Могилева-Подільського».

Указом Президента України №631/2014 від 02.08.2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України старший солдат Павло Петрович Дмитренко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст. (посмертно).

Людмила Катеринич «Я не хотів війни»

Я не хотів війни…нехай вона мине

Немов зловіщий сон-видіння.

Хай в серці віра оживе

І дасть надію нам й терпіння.

Я не хотів проклятої війни:

Бажав, щоб сонечко світило,

Земля давала славні врожаї

І йшли дощі рясні на диво!

Я не хотів війни….нехай вона мине,

Хай небо голубіє і сміються діти,

Щоб завтра люди в рідній Україні

Найщасливішими були на цілім світі!

Прес-секретар прикордонного загону Людмила КАТЕРИНИЧ